«Нас вивели, в чому ми були, на мороз. Росіяни почали верещати: «Тут стояла машина, з якої нас обстрілювали. Де вона?» — згадує Тетяна Ніколаєнко, журналістка українського видання «Цензор.net», яка 24 доби провела в окупації разом із своїми рідними в віддаленому селі на Чернігівщині. На момент подій, що описуються, Збройні сили України вже почали вибивати росіян з прилеглих районів і вони у відповідь зривали злість на місцевих.
Цікаво, що це були переважно саме росіяни: «Дуже молоді. Як правило — абсолютно непідготовлені професійно, без жодних знань про те, як воювати, але сильно оброблені ідеологічно. Розказували мені, посилаючись на Патрушева (Миколу Патрушева, голову ФСБ Росії, одного з головних ідеологів війни проти України — ред.), про ніби «українські біолабораторії». «Господи, — кажу, — ну, як можна встромити чіп у гуся? Ви просто самі вдумайтесь», — згадує Тетяна.
У село вона переїхала з Броварів, де її застав початок війни. «24 лютого моєму батьку виповнилося 85 років. Дитиною він пережив війну і часто розказував мені, як дитиною пас корів, а ті наступали на тіла німецьких солдатів. Або як вони з хлопцями каталися на залишках боєприпасів по Дніпру. Я в те не могла повірити», — розповідає Тетяна. «І от ми стоїмо з мамою на подвірʼї, вже в селі, прибираємо листя, аж раптом чуємо гул. Я піднімаю голову і розумію, що за кілометр від нас — російська колона», — веде далі Тетяна.
Про те, що було далі і як ій та її родині — між двох російських колон, які обстріляли і які саме палали («я розуміла, що в цю конкретну хвилину наші вже не стрілятимуть», ) вдалося вирватися на підконтрольну Києву територію, — в подкасті «Радіо Україна», в програмі «Година зі Сонею Кошкіною».
.jpg)
.jpg)
.jpg)
