«Я ніколи не хотів бути воєнним фотографом, хоча війна в Україні йде уже восьмий рік, і багато моїх колег їздили знімати на фронт. Але тепер війна прийшла до мене додому, на вулиці мого міста, до Києва. І мені не залишалося нічого іншого, як спрямувати свої сили, свою камеру на те, що відбувається навколо мене. Звичайно, це зовсім не схоже на буденну вуличну фотографію, яку я робив до цього», — каже в розмові з програмою «Година зі Сонею Кошкіною» на «Радіо Україна» Михайло Палінчак — відомий український фотожурналіст, документальний фотограф. Він публікувався в таких виданнях, як The New-York Times, Esquire, The Guardian. Він був особистим фотографом п’ятого президента України Петра Порошенка, а поруч із цим — ініціатором спільноти «Українська вулична фотографія». Від початку повномасштабного вторгнення він знімає війну в Києві й області, зокрема, в Бучі. Зараз у віденській «Альбертині» триває виставка «Бідства війни. Гойя і сучасність», де його фотороботи розташовані поруч зі славетним циклом офортів Гойї.
Палінчакові вдалося одному із перших фотодокументалістів зайти в деокуповану Бупро цей досвід: «Як і всі, я дізнався з офіційних джерел Міністерства оборони, що Київщина вже звільнена, що російські війська відійшли. Наступного ж дня я поїхав туди, ми намагалися знайти дорогу, якою можна було б заїхати в той регіон. …Виїжджаючи на Дмитрівку, ми заїхали на Житомирську трасу і побачили просто жахіття. Тіла, які лежали на дороз, лежали там уже не один день, мабуть, тижнями. Я нічого схожого в житті своєму не бачив, і сподіваюся, що ніколи знов не побачу».
«Там були десятки тіл, розбиті цивільні машини. Групи тіл під ковдрою лежали на шинах — їх намагалися спалити, але не вийшло. І ця дорога з напівобгорілими тілами слугувала там єдиним шляхом втечі від війни, вона стала дорогою смерті для десятків українців. Вздовж цієї дороги якраз були позиції росіян, там було багато їхніх слідів, їхні продовольчі набори. Це жах, я не знаю, як взагалі в сучасному світі, в XXI столітті, в середині Європи можливе щось подібне», — додає він.
«Я познімав десь тиждень і більше не зміг, зробив паузу. І це, до речі, також одна з різниць між українськими журналістами і західними. Західні журналісти приїжджають сюди у відрядження, вони працюють два-три місяці і їдуть. Вони працюють позмінно і мають можливість виїхати, відпочити, перезавантажитися і повернутися з новими силами. А ми тут живемо і маємо це бачити, фіксувати, робити це кожен день без перерви», — підсумовує Палінчак.
Деталі нашої розмови — в подкасті.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
