Головний редактор українського інтернет-видання «Бабель» Євген Спірін родом із Луганська, де і жив до 2014 року. В юності він працював у місцевому морзі санітаром і от, через вісім років, цей досвід знадобився йому на Київщині, де він нещодавно волонтерив у Бучанському морзі — допомгав працювати з тілами загиблих. Про цей досвід Євген написав для «Бабеля» великий докладний текст, і також розповів подробиці для «Радіо Україна» в програмі «Година зі Сонею Кошкіною».
«Тіла загиблих почали збирати десь 3—5 квітня, невдовзі після деокупації Бучі, але фізично морг запрацював лише 11-го. До того тіла розвозили по області, де це було можливо, і одним із перших завдань було — створити загальні списки, зрозуміти, скільки саме бучанців загинуло і де вони перебувають. До війни в місць до моргу надходило 20—30 тіл, тобто зараз він фізично не справлявся з навантаженням, і частина тіл зберігалася в спеціальних рефрижераторах — пересувних холодильниках», — розповідає журналіст.
«Деякі люди питають: навіщо робити розтин, якщо і так зрозуміло, що стало причиною смерті. Ну, наприклад, постріл в голову. Але в процесі розтину може зʼясуватися, що у людини, приміром, пошкоджені внутрішні органи. Тобто її били, катували. А це — додаткове свідчення про воєнні злочини й інша кваліфікація такого злочину для наших правоохоронних органів», — пояснив Євген Спірін.
«Тих, кого вбили в Бучі, умовно можна розділити на три категорії. Перша — чоловіки. Часто траплялося, що росіяни просто вламувалися до будинків — чи приватних, чи багатоповерхових — і виводили звідти всіх чоловіків, навіть підлітків чи літніх. Бувало, їх допитували й катували, а бувало — просто вбивали лише за те, що вони — українські чоловіки. Друга умовна категорія — випадкові жертви. Приміром, вийшла бабуся за водою, а її застрелили біля власної хвіртки. Або вийшов чоловік із бомбосховища поркуити — те саме. Ну, і третє — ті, хто загинув від уламків та снарядів», — пригадує Спірін.
Докладно про те, як усе відбувалося, слухайте в подкасті «Радіо Україна».
.jpg)
.jpg)
.jpg)
