«Ніч костелів» у Празі перед українською Трійцею: містерія ліній, барв, емоцій у променях призахідного сонця

У неділю, 4 червня, в Україні Трійця, а Чехія почала ще в п'ятницю, коли відбувалося їхнє щорічне свято «Ніч костелів». Марта Шевченко побувала на цьому особливому дійстві і поділилася з нашими слухачами і читачами сайту своїми враженнями від екскурсій різними празькими храмами.

Подаємо, як завжди у цій рубриці, авторський текст без змін:

Здебільшого всі ці об'єкти постійно відкриті для загалу, заходь собі, розглядайся, навіть на Службу Божу можна прийти, головну функцію ніхто не скасовував. Але коли тобі кажуть «ніч» і «костел» – це ж відразу мурахи по шкірі! Звісно, це була не ніч, тут ніхто таку мороку собі на голову не брав би, але тривало все до пізнього вечора.

Як це зазвичай буває в українців, плану в нас не було. Дуже хотіли потрапити в костел св. Мікулаша на Малій Страні. Кажуть, архітектор Дінценгофер розумів, що ця споруда змінить обриси Праги назавжди. Так і сталося.

Її знають навіть ті, хто бачив Прагу лише на картинках. Прекрасний зелений купол пливе у морі дахів і веде статечний діалог із градчанським св. Вітом. А я маю сентимент до св. Мікулаша ще й тому, що він дуже нагадує свого побратима в часі і цивілізації – Домініканський костел у Львові. Саме через їхні куполи іноді можна сплутати світлини Львова і Праги.

І от сонечко заходить і заходимо ми... Впевнена, організатори знали, що в цей час всередині костелу відбуватиметься щось неймовірне. І це справді була містерія ліній, барв, емоцій у променях призахідного сонця.

Але знаєте, що мене найбільше вразило і зазвичай вражає в таких інтер'єрах? Баланс. Як можна було поєднати таку силу-силенну всього і не впасти у несмак! Оце називається іскра Божа, добута кресалом фахівця. Чудувалася, аж мені в шиї хрустіло і в голові крутилося. Гладила стіни (брати на зуб не пробувала), намагалася дослідити, чи облицювання зроблені з натурального каменю – дуже вже складно й коштовно це було б. Та хто зна тих єзуїтів, ці вже, як бралися, то робили.

Теперішній костел стоїть на місці меншого, що був посередині площі. Єзуїти ж розійшлися не на жарт і збудували комплекс, що розділив колись єдиний майдан на два.

Далі ріка понесла нас у храм св. Йозефа на Йозефській вулиці. Його будували для кармеліток, але зараз тут перебуває орден Конгрегації Ісуса, їх ще називають англійськими паннами. Це, фактично, аналог єзуїтів, тільки жіночий.

Була проблема з його легалізацією, тому що черниці, за статутом, не перебувають у затворництві, а займаються відкритою суспільно-корисною діяльністю – освітою дівчат і допомогою немічним. Це було для 16-го століття, коли орден виник, аж надто прогресивно.

Цікаво було побачити єзуїток у спідницях. Скажу вам, що чехи в масі своїй дуже погідні люди, а чеські єзуїтки – це доброта в квадраті. Біля них просто хотілося бути, отак стояти і грітися, вбирати в себе тепло.

Нас спитали, звідки ми. Казали, що їхні сестри працюють у Києві, а вони тут постійно моляться за нас. А ще вони так мило попросили поставити лайк їхній церкві – вони ж учасниці фестивалю!

Далі нас завело в закапелок на сусідній вулиці, в костел св. Томаша. Ми зауважили, що звідти виходять люди … з пивом. Думаємо, там якась господка. Але ж ні, костел.

Заходимо. Всередині стоїть хор і на п'ять голосів виводить щось ренесансне. Навколо сновигають люди і витає свобода у вирі бароко.

Автори, що долучилися до інтер'єрів цього костелу, перебувають у списку найвидатніших майстрів Чехіі і не лише. Тут навіть була робота Рубенса. Щоправда їі, від гріха, забрали в Національну галерею, а тут виставили копію.

Ідемо, куди всі, і потрапляємо в розлогу галерею, що оточує просторе подвір'я – так, тісненькі вулички назовні це жертва за простір усередині. В галереї стоять бочки, і «крафтовий» монах наливає крафтове пиво.

На протилежному краю подвір'я з готичної каплиці долинає звук клавесина й віолончелі, кружляють ластівки, гомонять люди, за мурами дзеленчить трамвай, полохаючи туристів...

Ріка часу обернулася у пивні хвилі, що понесли нас на протилежний бік Влтави. Там ми завернули у костел св. Франсиска Асізького, або, як чехи його називають, св. Франтішка Серафінського з Ассізі, що стоїть поряд із Карловим мостом.

Цей костел побудували на замовлення ордену лицарів Хрестоносців червоної зірки. Тут і зараз є їхній, скажімо так, головний офіс. Орден цікавий тим, що він був першим і єдиним, заснованим у Чехії, та ще й жінкою, святою принцесою Анєжкою Чеською.

Побудову костелу лицарі замовили архітектору Жану-Батисту Матеї, бургундцю, що навчався в Італіі. Це була його перша робота в Празі.

Здається, архітектор щосили протистояв стихії бароко. Тут переважають прості суворі лінії кольору запеченої крові, такий дуже чоловічий інтер'єр. Принаймні на тлі всіх решта.

Зразу на цьому ж Кржижовніцкому намєсті (площа Хрестоносців) нас привабили медитаційні звуки, що долинали з костелу св. Сальватора. Цей костел знають усі перехожі, завдяки велетенському синьо-жовтому транспаранту, що від початку великої війни муляє очі всім, хто намагається бути «више/всєво/етово».

Кажуть, там дуже прогресивні священники. Мабуть так і є. Якось потрапила туди на літургію і здивувалася, скільки було молоді і сімей з маленькими дітьми. А днями тут лунала електронна музика і крутили чудесну відеографіку. А колись, 350 років тому, на побудову цього костелу кругленьку суму вділив Мордехай Майзел, староста Єврейського міста, що було в сусідньому кварталі...

Отакі вони, сни літньої «Ночі костелів», дивитися не передивитися...

Список «відкритих дверей» ще був, ой який довгий і цікавий, але охопити все було нереально. Кожен об'єкт полонив особливим настроєм і цікавими акціями, доводилося тягти себе за чуба, щоб вирватися і йти далі…»

Вас може також зацікавити