В етері лунає пісня «Щасливі люди» Олі Полякової та Dzidzio, за вікном дощить. У студії «Радіо Україна» людно, у всіх посмішка на обличчі. До нас завітала на розмову українська артистка Оля Полякова, інтерв'ю фільмує команда знаного франко-німецького культурного телеканалу ARTE. Софія Татомир починає бесіду із питання на тему щастя.
Софія Татомир: Що означає щастя для вас? Хто щасливі люди?
Оля Полякова: Щасливі люди мають бути всі! …Ми прийшли на цю землю, щоб бути щасливими. Але сьогодні в Україні в нас це щастя відняли. Сьогодні Україна у війні, весь мій народ у війні. Це дуже страшно. І дуже хочеться, щоб це якомога швидше закінчилося, звісно, нашою перемогою. Тому що ми на своїй землі, ми в своїй країні, ми хочемо одного — працювати, любити і бути щасливими. Ми обов’язково це зробимо.
— Ви намагаєтесь дарувати щастя, незважаючи ні на що. У вас є проєкт, який називається «Вітання від Олі». Ви записуєте для воїнів, для медиків, героїв ДСНС різноманітні привітання, аби подарувати їм трішечки щастя та підтримати. Які слова хочуть почути?
— Звісно, всі бажають, щоб воїни наші поверталися живими і здоровими. Це в усіх привітаннях звучить. Якісь особисті речі, дівчата пересилають своїм хлопцям, що вони їх обов’язково діждуться, що вийдуть заміж за них, вони народять їм дітей.
Я записую не тільки для чоловіків, а й для жінок, і для медиків, і діти поздоровляють, родина і друзі. Освідчення в коханні передають. І якісь особисті речі, як-от будемо сидіти в нас під грушею і святкувати перемогу.
Люди дуже сильно в Україні об’єдналися, і дуже приємно, що весь світ об’єднався навколо України. І сьогодні Чехія дуже сильно приймає наших людей. Нас дуже багато в Чехії: куди б ти не прийшов — звучить українська мова, висять українські прапори, дуже багато людей, які знайшли тут собі притулок після того, як вони втратили свої домівки. Я також переміщена зі своїми двома дітьми у Європу. Зараз подорожую усією Європою, вже був і великий тур в Америці для того, щоб, по-перше, збирати гроші для України з благодійною метою, по-друге, я даю безліч інтерв’ю американським каналам, європейським каналам про те, щоб не сприймали українську війну як рутину. Перший місяць, звісно, ми були на усіх шпальтах газет, в усіх новинах. Сьогодні є ризик, що люди будуть жити своїм життям, а цього дозволити не можна. Тому що кожен день нас бомблять, кожен день гинуть люди. …Про це не повинна забути Європа. Нам дуже потрібна підтримка. І ви нам її надаєте, дуже дякую Чехії, чеському народу за те, що так підтримують, приймають, надають притулок, допомагають з воєнною поміччю… як це називається?.. [підбирає слово та радиться з редакцією — ред.] зброєю! Це не може не надихати. Коли довкола тебе об’єднався весь світ, ти розумієш, що ти не один і що ти можеш з цим впоратися. Тому що якби не було такої підтримки, я не знаю, чи могли б ми вистояти. Всередині країни ми дуже об’єдналися, наші ЗСУ просто неймовірно стоять за нашу землю, але те, що світ нам допомагає і матеріально, і морально, і зброєю… Ми це подолаємо!
.jpg)
— Олю, ви — жінка, дружина, мати. Крім того, що ви просто людина, яка має свої внутрішні особистісні переживання, ви є амбасадором переживань і сподівань українців. Впевнена, ви пропускаєте крізь себе усі привітання.
— Боже, аякже!
— Як ви вистоюєте? Звідки у вас ресурс?
— У мене не було зовсім ресурсу, коли я виїхала тільки. Тому що коли почали бомбити Київ, ми зібрали дітей, спочатку переховувалися у підвалах під Києвом. Потім ми виїхали в Західну Україну. Вже у кінці березня я виїхала з України — після того, як подругу моєї доньки, 17-літню Настю, розстріляли в машині разом з мамою, поранило її сестричку 7-річну, яка залишилася одна. Це було для мене пусковим моментом, що я зрозуміла: треба вивезти дітей за кордон. Коли я виїхала, я думала: все! Більше не буде роботи, не буде моєї кар’єри, все, що ми робили, все, до чого прагнули… Нас просто викинули з наших життів! Якщо чесно, всі, хто виїжджає з України, перебувають у чорній прірві. Вони не розуміють, що робити далі. Тільки коли в мене з’явилась можливість працювати, працювати за своєю професією і заразом допомагати своїй країні, я ожила. Сьогодні мене це підтримує. Тому що я маю можливість працювати на інформаційному фронті. Наші соцмережі, у всіх наших зірок, перетворилися на інформаційні канали. Ми кожен день говоримо про новини, ми кожен день постимо і показуємо всьому світу, що робиться в Україні. …Ми можемо бути корисними своїй державі. І, звісно, мене тримає, що мій чоловік залишився в Україні, він вступив до лав теорборони. Мене тримає те, що ми обов’язково повернемося додому, всі! Люди, які виїхали після 24 лютого, мають лише одне на думці — повернутися додому. Ми обов’язково повернемося і відбудуємо нашу країну, будемо жити самостійно, свідомо. Це наша ціль. Ми про це мріємо. Мрія наша!
.jpg)
— Олю, ви завжди були відвертою, не боялись висловлюватися, можна сказати, були гострою на язик. Чи змінилося ваше світосприйняття, манера говоріння, мислення?
— Ми всі дуже змінилися. Навіть діти подорослішали. Ми всі подорослішали. Як це сказати… Ми стали більш глибокими, свідомими. Ми стали більш злими. Сьогодні ми маємо право на всілякі емоції. Це і гнів, і ненависть, і співчуття, і біль. Великий біль всередині кожного українця. По всьому світі. Навіть ті, які живуть тут дуже давно, мають велику рану всередині. Тому сьогодні розказувати, мати вплив на весь світ — це дуже відповідально. Це треба робити. Ще раз повторюся: світ не повинен забути про те, що в нас страшна, кривава війна. Як написала велика українська поетеса Ліна Костенко, в неї є прекрасний рядок про те, що вони над нами знущаються, ще й нас у цьому звинувачують. Тому що росіяни брешуть про війну в Україні, кажуть, що це не вони, що це все фейки. Але це не фейки, ми бачимо це кожен день. Уже у кожної родини є родичі, які постраждали, хто загубив свою домівку, не має куди повернутися, хто втратив своїх рідних, хто втратив своїх друзів… Це вже зачепило кожного українця. Треба кричати на весь світ про те, що в нас коїться. Треба це зупинити.
.jpg)
— Зараз хочу звернутися до теми музики. Відомо, що українських артистів російськомовних було дуже багато. Зараз вони повертаються до української мови. Все ж в українців є якесь сум’яття, недовіра.
— Чому не раніше? Все зрозуміло. В нас дуже багато було агентів, як то кажуть. Нашу Україну завжди тримали під ковпаком російським. В нас було засилля російських артистів. До 2014 року в нас не було свого шоу-бізнесу. Артисти все робили на російський ринок, тому що там можна було заробити. В нас — не можна було, в нас заробляли тільки російські артисти. І тільки завдяки тому, що в 2014 році ми закрили свій ринок для російських артистів, у нас був сформований буквально за два роки український шоу-бізнес. Ми почали розвиватися, ми почали робити внутрішні шоу, ми почали заробляти гроші і мати змогу вкласти в класний матеріал, класні шоу. Ми побудували свій український шоу-бізнес. Якби ми зробили заборону на російськомовну музику ще й до того, в нас би зараз був не тільки крутий шоу-бізнес, але ще й україномовний. Але все це попереду. Я сама російськомовна співачка. Коли російські пропагандисти закидають те, що в нас не можна було говорити російською, що вони там когось захищають — все це брехня. Тому що два роки тому я зібрала у Львові 35-тисячний стадіон, російськомовна співачка з російськомовними піснями. Зараз вони роблять, що там вони кажуть? Денацифікацію? То вони роблять повну українізацію! Сьогодні вже ніхто не хоче ні розмовляти російською, ні співати російською. Все вони роблять навпаки. Моя 10-річна дитина, яка співає «Батько наш Бандера» і пише «Путін… те саме слово», — це конкретна 10-літня націоналістка! І зараз всі діти такі. Вони роблять одне: абсолютно українізують Україну! Все.
— Як українцям перестати шукати підтечій?
— Я не розумію, про що ви, якщо чесно. Прекрасно сприймають пісні українською від російськомовних артистів. Я записала пісню на величну музику Скорика, і якщо подивитись коментарі, гарно все це сприймається. Так, ми будемо співати українською! Я зараз їду до Києва, буду писати свій перший україномовний альбом. Ніякої недовіри не буде. Люди, які люблять тих артистів, будуть сприймати ту музику, яку цей артист буде давати. Якщо мене любили з моїм російськомовним матеріалом, то чому б мене не полюбити ще більше з моїм україномовним матеріалом [сміється — ред.]?
Я вам скажу, не до «срачів» зараз час! Знаєте, це українська видатна риса: завжди шукати зраду, завжди шукати зрадників. Але я вважаю, що коли страшна, кривава війна в країні, то треба об’єднуватися, а будемо мати приводи для сперечань, коли здобудемо перемогу. От тоді поговоримо!
— Український шоу-бізнес був під ковпаком російськості. Відверто, ви під нього теж потрапили, і абсолютно цього не приховуєте.
— Так, абсолютно не приховую. І коли мені говорять про мої російськомовні пісні, про мій кокошник… До 2014 року я все це робила для російського ринку. Я хотіла бути співачкою. Я хотіла збирати зали. Це в Україні було неможливо… І я цього не приховую. Але коли в 2014 році Росія анексувала Крим, окупувала Донбас, я зняла кокошник і перестала їздити в Росію. Завжди говорила про те, що Росія — агресор. Я ніколи цього не приховувала, я ніколи не мовчала. Навіть коли в нас були якісь історії на заході України про те, що мені хотіли зривати концерти, — я єдина, хто їх давала. Бо я виходила і казала: «Крим — наш! Український!», «Росія окупувала Донбас». Те, що ми зараз хочемо відділитися повністю, — ми хочемо відділитися і в культурній сфері. Як ми побачили, українці, українські артисти можуть робити свій шоу-бізнес, свою музику в себе в країні. 40-мільйонна країна — це величезний ринок. Після 2014 року наші артисти збирали зали, стадіони. В нас з’явився сегмент, який неможливо було уявити до 2014 року! Щоб український артист зібрав 35-тисячний стадіон?! Та не було такого! Розумієте? Зараз це є. Тому я бажаю лише одне: щоб закінчилася війна, щоб люди мали куди повернутися, щоб в них було за що їсти, за що вчити дітей, в що вдітися, а вже на свої потреби, якось відволікатися і розважатися, вони знайдуть, і вже й у нас тоді буде робота в Україні.
— Якщо говорити про вбрання, то ваші головні убори часом могли важити декілька десятків кілограм! Олю, які ж це м’язи треба тримати в тонусі?
— В мене моцна шия [сміється — ред.]!
Ви знаєте, коли ти заходиш на сцену, тобі дуже треба якось виділятися. Розумієте, сьогодні вже час не форми, сьогодні час сенсів. Тому вже ці всі штуки мені не потрібні. Сьогодні я хочу видавати сенси. Мені вже для цього не потрібні ні труси зі стразами, ні величезні головні убори.
.jpg)
— Ми в очікуванні вашого нового альбому. Він буде україномовний. Розкажіть, які сенси там будуть? Це буде якась зміна в образі чи ми можемо сподіватися на феєрію Олі Полякової?
— Звісно, я не буду розчаровувати своїх слухачів! Звісно, Оля Полякова буде енергійною. Я дуже хотіла завжди бути рок-співачкою. Якщо потрапити на мої живі концерти, то ви можете побачити, що там енергія як на рок-концерті. Я дуже хотіла робити рок-музику, тож буду трохи туди прямувати. Це буде глем-рок, обов’язково будуть ліричні жіночні тексти. Буде про жінку, про її потреби, про її проблеми, про її відчуття, про її радощі та горе. Але це буде більш… як це сказати… [підбирає слово та радиться з редакцією — ред.] осмислено! Це буде більш потужно, енергійно. Багато людей мені кажуть, що мій голос звучить українською зовсім «по-іншому» — чуттєвіше, ніжніше. Тому я думаю, що не розчарую своїх слухачів.
— Можливо, ви можете процитувати декілька рядків із однієї зі своїх нових пісень?
— Дорогі слухачки з України, які тимчасово переміщені… Знаєте, я завжди дуже переживаю: така велика кількість українських жінок виїхала, а вони ж дуже красиві, українки — дуже красиві жінки, більше того, вони освічені, дуже працьовиті, я дуже боюся, що закордонні чоловіки, знаєте, вкрадуть наших жінок [сміється — ред.]! Тому я дуже вас прошу: дівчата, повертайтеся додому обов’язково, коли настане мир. В мене є пісня, яка називається «Доленька». Там є слова про те, що вже нічого не буде, як до цього, але все буде дуже добре. Наші долі змінилися раз і назавжди. Ми вже ніколи не будемо, як до цього. В нас ніколи не буде вже того життя. Не тільки жінки — люди, які хочуться повернутися, — я розумію, що вони хочуть повернутися в ту Україну і те життя, яке було до цього… Треба дуже… розуміти, що це вже неможливо. Вже тої країни не буде, і ми вже змінилися. Горе і такі страшні речі нас дуже змінили. Але це все зробило нас сильнішими. Ми будемо мати набагато краще життя. Я в цьому впевнена. Передаю всім нашим українським дівчатам великий привіт і хочу сказати: дівчата, як би не змінилися наші долі — вони складуться вдало.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
