Владислав Гераскевич — перший в історії України скелетоніст, який здобув олімпійську ліцензію і виступив на Олімпіаді-2022.
.jpeg)
— Як пройшло ваше дитинство? Чи був у вас час на звичайні дитячі веселощі та спілкування з однолітками?
— У мене не було так багато часу для якогось «фану», в мене батько тренер, і з дитинства, з двох-трьох років, я в спорті. Займався різними видами спорту — і танцював, і бокс, — але доля привела до скелетону.
У свої 14 років я дізнався про цей вид спорту, нам запропонували себе спробувати — мій тато в 1990-х був бобслеїстом, — і тоді наші друзі з Латвії запропонували спробувати.
Ми спробували, в мене зовсім погано вийшло, — це льодовий трек у Сіґулді в Латвії, — і зробили свої перші спуски. І так почався скелетон в Україні.
Владислав Гераскевич тренується під керівництвом батька — Михайла Гераскевича.
Скелето́н — зимовий олімпійський вид спорту, швидкісний спуск крижаною трасою на спеціальних санях без елементів керування чи гальм.
Спортсмен, лежачи обличчям вниз, керує скелетоном за допомогою перенесення ваги тіла, наприклад рухів головою, притискання плечима й колінами одного з кутів саней, а також торкання носками до льоду. Головна мета при керуванні — найменше заважати скелетону рухатися льодовим треком.
— Це ваше свідоме рішення — займатись цим видом спорту? Чи батько-тренер вплинув на це?
— Моє свідоме рішення. Скелетон поєднує різні аспекти:
Я фізику також полюбляю, і цей тандем цих аспектів відіграв свою роль, і тому скелетон мене дуже захопив.
.jpeg)
— Чи пристосовано в Україні все до цього виду спорту?
— Немає умов. Ми дуже намагаємося це вирішити, створювати ці спортивні об’єкти.
— Чи є у вас якийсь особливий ритуал підготовки до змагання?
— У пілотуванні трек ми маємо йти по пам’яті, реагувати на те, що ти бачиш, запам’ятати все, що ти будеш робити на трасі, і в якийсь момент заспокоїтись і проїхати швидко.
— Як це — бути перший в історії України скелетоністом, та й загалом першим у відкритті цього спорту?
— Першим бути цікаво, в нас немає «старшого брата» — була латвійська команда. Важко було. Це історія, і цей шлях треба пройти — в нас є юніори, і тепер ми є «старшим братом», який розказує, що потрібно робити. Це надзвичайно складно!
Український скелетоніст Владислав Гераскевич розповів і про заснування власного благодійного фонду.
— Усі ми не вірили, що почнеться війна. До кінця сподівалися, що цього не станеться. Після Олімпійських ігор залишилося багато контактів зі світовими ЗМІ, почав їм писати. Подавав їм багато інформації про те, що в нас відбувається, закликав допомагати нашій країні. Це тривало десь перші два тижні. У мене було плюс-мінус п’ять інтерв’ю на день.
Із другого дня війни ми займалися відстороненням росіян і білорусів від міжнародного спорту. Збирали підписи разом із іншими українськими спортсменами. Вже в перші дні у нас було понад 100 підписів саме олімпійців — не тільки з України, це також були спортсмени з інших країн, таких, як Канада, США, Латвія та інші. Рухалися зі спортсменами в цьому напрямку. Нам вдалося здобути маленьку перемогу, бо росіяни й білоруси не змогли виступити на Паралімпійських іграх-2022.
Як ми побачили згодом, цих спортсменів почали використовувати в російській пропаганді. Ми переконалися, що це рішення було правильним, тому що ці спортсмени як маріонетки. З літерою «Z» вони виходять на концерти, і цим самим підтримують війну. Тому я вважаю, що з нашого, спортивного фронту це було дуже важливо. Я радий, що ми могли це зробити.
Також у цей час ми намагалися максимально допомагати, волонтерити. В нас є великий «бус», бобслейної та скелетонної команди. І ми ним допомагали перевозити гуманітарну допомогу і продовжуємо це робити. В мене є багато друзів, які також допомагають.
Свої ресурси закінчуються дуже швидко. Ми не можемо забезпечити всіх. Тому було рішення створити фонд. Уже він зареєстрований, закінчуємо організаційні питання.
Ми вже працюємо як благодійна організація. Намагаємося максимально допомагати. Все фільтруємо й контролюємо, і все одно не бракує людей, які намагаються собі щось узяти те, що їм не потрібно, або у великій кількості.
— 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення Росії — як воно вплинуло особисто на вас?
— На мою думку, до війни не можна бути готовим. Важко розуміти, важко сприймати, що коїться війна, люди втрачають сім’ї, будинки, втрачають життя.
Спорт також не є відокремленим від України — спортивні об’єкти пошкоджені.
Спорт має нести мир і єднання. На жаль, спортсмени, які загинули, не зможуть нести цей мир… Але я сподіваюсь — ми витримаємо, відбудуємо спорт, щоб жертви не були марними.
— Звідки ви черпаєте силу?
— Коли спортсмени беруть участь у змаганнях, виступають, — ми захищаємо наш прапор, Україну, наш гімн, свою державу на міжнародній арені. Це не гроші держави — коли ми беремо участь, це гроші глядачів. І, мабуть, це діяльність на підтримку України.
Це не тільки моя особиста позиція. Це моя подяка глядачам, які підтримують нас на міжнародній арені. Мотивують люди, які потрапили в неймовірні погані умови, діти, які бачили обстріли в Маріуполі, — ці люди мотивують тим, що не здаються, продовжують жити, допомагати, вірити в перемогу України, і саме вони є тим двигуном, який несе цю машину — і благодійну, і спортивну, — дають сил і відчуття, що ми все робимо правильно.
— Як вас зустріла Чехія?
— Дуже привітно, приємно чути українську мову, українські пісні, бачити багато українських прапорів.
Плануємо провести благодійне заняття для українських дітей-біженців із України і ознайомити їх зі скелетоном тут, у Празі.
.jpeg)
— Спортивна кар’єра передбачає певні труднощі й емоційні навантаження. Які ви можете дати поради, як вистояти у стресових ситуаціях?
— Кожен знаходить свою формулу успіху. Але не треба боятися страху, страх — це нормальне явище. Треба навчитися ним керувати, як я говорю, не впадати в ступор. Треба розуміти цей страх і вміти використовувати його. Насправді налаштовуватись, не накручуватись. Вірити в себе! Ми — найкращі, найсильніші! Ми можемо все! Людина в спорті — людина цілі!
— Які ваші цілі?
— Олімпійське золото.
І ще важливіше, коли закінчиться моя спортивна кар’єра, як спортсмена, — найзаповітніше бажання — щоб будо продовження. Щоб були молоді спортсмени. Щоб цей вид спорту, який ми починали самі, був великим, сильним, щоб ми мали представників на всіх рівнях змагань — не одного, а великою групою, — щоб команда зростала. І щоб наші перемоги мотивували людей, об’єднували Україну. І, знову ж таки, робили українську спортивну спільноту кращою!
.jpg)
.jpg)
.jpg)
