Київські акторки-біженки зачаровують театральну Прагу

«Я приїхала перша… я взагалі не їхала в Прагу, я їхала у Францію. Дивовижно ми залишилися тут, тому що я зрозуміла, що Прага — це моє місто. Я його відчула».

Олена познайомилася з Анною Матійченко, ще однією біженкою, яку запросила до себе Prague Shakespeare company in partnership with Divadlo na Prádle. Разом вони створили свій перший спільний перформанс, присвячений Дню театру. Там було багато веселого, але Олена не змогла мовчати про те, що відбувається в Україні, і написала свій монолог. Після цього її почали заохочувати «дерзати далі»!

Для вистави за мотивами «В очікування Годо» Олені потрібно було чотири актриси, а бракувало ще однієї жінки… І тоді Олена почала телефонувати Юлі, кликати її до Праги.

«Я довго вагалася. Тому що не збиралася нікуди їхати, у мене весь час була дорога додому. Я поїхала на Закарпаття, знала, куди я їду, взяла зі собою лише збірку віршів Ліни Костенко, думала, буду сидіти, дивитись на гори і читати вірші. Але вийшло так, що не було мені місця на Закарпатті… усе було заповнене, у буквальному розумінні».

Юля збиралася терміново повертатися до Києва, до свого театру, як Олена покликала до себе, зіграти у своїй постановці. Пішов уже другий місяць, як іще одна біженка — Євгенія Педрова — вирішила поставити виставу за Лесею Українкою «На полі крові» і запросила Юлю зіграти в ній. Премʼєра відбулася 27 червня, а друга премʼєра – 29.06 у театрі «Х10».

Як у статусі біженки працювати на професійній сцені в чужій країні

«Я теж хочу зробити рекламу: наступна прем’єра вистави за мотивами «В очікуванні Годо» відбудеться 1 липня на кораблі в рамках фестивалю «Арена». До нас ставляться дуже круто! Відкривають серця! …Мені дали стипендію, адже в мене немає грошей, щоб поставити виставу, а мені повірили і мені дали, і ось тепер ця вистава живе, її запрошують, і це дуже приємно! Ця вистава про нашу державу, як я відчуваю, як ми відчуваємо. Там дуже цікаво: у нас чотири жінки — жінка-Україна, жінка-Євросоюз, жінка-«Russian Federation» і жінка-«русский народ».

Цю виставу запрошують, тому що кажуть: «Усе зрозуміло, все!

«Мені більше пощастило, я граю Європу! Дякую, Олено, тобі за це. Але мені б дуже хотілося, щоб усі наші талановиті люди — рано чи пізно — щоб вони повернулись додому і творили вдома, бо ж, як то кажуть, «в гостині добре, а вдома ще краще».

Який досвід від перебування в Празі ви хотіли б передати своїм колегам у київських театрах?

«Вірити в себе, в те, що в тебе є сили. До нас відкривають серця, а нам просто треба вірити».

«Вірити в себе треба завжди, а досвід набувається не тільки за кордоном, його можна набувати вдома. Сказати, що в мені кардинально щось змінилося? Окрім того, що я дуже вражена чеським народом, як нас приймають, — але у нас, в Україні, теж добре приймають. Тому я просто дуже вдячна чеським акторам…»

Більше з цієї розмови Людмили Ваннек із Оленою Завгородньою та Юлією Першутою — у подкасті на сайті «Радіо Україна». Ви дізнаєтеся і про різницю у підході до ролей у чеських та українських акторів; про те, як київські Театр на Печерську і Театр на Подолі перейшли повністю на українську мову і змінили свій репертуар; про те, як у Празі українські діти за кілька днів стали акторами! І про те, чого бажають слухачам «Радіо Україна» українські акторки.

Вас може також зацікавити